Від него віє иньшим духом, свобідним, повним охоти до житя, віри в красшу будучність; я сказала би: і бє сонцем…
Не знаю, але коли прислухую ся єму, менї здає ся, що тото, що він говорить, то я десь уже раз чула, або знала сама з себе? Менї майже все знакоме, що він говорить, так мовби він був мною, лише досконалїйшим, з більшим довірєм до власних сил і з більшою погордою до рабства і немочи.
„Не бою ся єго більше. Противно, маю навіть до него слїпе довіріє, хоть супроти него я не така сьмілива, як супроти Орядина. Оповідаю єму нераз стілько, просто думаю в голос перед ним. А він слухає, слухає… майже задумає ся, або задивить ся кудись далеко вперед себе і тодї люблю на него дивити ся, тодї єго очи такі сияючі, я сказала би щасливі! Чи він знає, що они в него так сияють? — В єго товаристві я спокійна і певна, зовсїм так, мовби мала пересьвідченє, що менї не стане ся анї нїчо болючого, анї мене не обидить нїхто. Я і слухаю єго, коли він менї що радить, і послух той не має для мене нїчо понижаючого. Він належить до тих людий, що анї своїх гадок не накидують нїкому, анї не обманюють нїколи. Я помиляла ся, коли думала спершу, що в него нема національного почутя; противно він чує ся Хорватом „душею і тїлом“, але за те єго вражає майже немило моя ненависть до Поляків.
„Не лиш я одна ненавиджу їх,“ відповіла я єму, „ми всї Русини не можемо їх любити такою любовію, як н. пр. прочих Славян, они наші найтяжші вороги.“
