головою, боре ся і за себе і за других, гине хоробро, коли тимчасом там в тишинї гине мов собака. Нинїшні часи подобають в дечім на таку морску тишину, і в них також богато-богато гнилї, їм треба тако-ж сильного зворушеня, щоби „подужали.“ Однак щоб завернутись знов до першого питаня: ви „боялись“ мене, думали, що я успособлений надто критично, чи не так?“
„Так.“
„Ви може думали, що я маю вироблене яке небудь правило, після котрого суджу все механїчно? Я критик, се правда; часами навіть і безмилосердний критик, однак більше над собою, як над другими. Всїх людий не можна брати за одно з'явище, осуджувати без розбору тому, що всї родять ся, їдять, ростуть і вмирають. Нї, у кождого своє „я“ цїлком нове, хоть в дечім і подібне до своїх предків, однак, як кажу, задля того не може ще один відповідати за всїх або всї за одного і тому я лагідний в осудї других. Люди для мене дуже, дуже інтересні“ говорив задумчиво далї, „ще більше як природа. Люблю в них вглубляти ся, відгадувати їх, а то, в чім они сильні, в чім ориґінальні, в чім гідні погорди, а в чім величні, — але взагалї я для них терпеливий і уважний, тим більше, що я лїкар „тїлом і душею“ і маю часто нагоду глядїти повним поглядом в глубінь людских душ і бачити причини деяких „чудних“ єї з'явищ. — Чи тепер не будете вже мене бояти ся?“ спитав мене і по єго майже дївочих устах пробіг усьміх.
„Нї.“
„Се менї мило“, відповів з очивидним вдоволенєм, а по якійсь хвилинї обізвав ся цїлком
