Сторінка:Ольга Кобилянська. Царівна. 1896.pdf/239

Цю сторінку схвалено

„Я думаю, що так!“

„Ну, оно здає ся так, однак чому здрібнїв дух у мужчин, хоч єму подають широку науку змалку аж до пізного віку? Чому стає плиткий, поганий, самолюбний, задоволений з себе так, як би осягнув вже найвисший верх досконалости і дальше не потребував сягати? Чому оно так? Чому знамя нашого часу — самолюбство і обезсиленє? Чи вам не приходило інколи на думку, що в думаню людскім настав застій, що оно потребує якогось сильного порушеня, щоби змінило ся, віджило, але не теперішним плитким, самолюбним житєм, лиш якимсь красшим, чистїйшим і сильнїйшим! Нинїшні часи“ додав по легкій задумі, „пригадують менї морску тишину н. пр. під рівником. Горе кораблеви вітрильному, коли натрафить на таку нещасну пору. Ви мабуть не знаєте, що оно таке: Без подуву вітру жарить сонце огнем незносимим, і розкладає вкупі з кислородом воздушним всї орґанїчні тїла. Вода морска починає гнити, і гидкий жовто-брунатний слизь окружає корабель довкола, як далеко засягне око. Гниль удїлює ся мясу, хлїбови, солодкій водї і всїм харчевим засобам, що корабель везе з собою. Та гниль переносить ся помалу і на людскі тїла, і нема на неї лїку на цїлім сьвітї. Спочатку міг би сильний вітер зробити сему пагубному процесови конець, однак пізнїйше не приносить і він вже пільги.“

„Страшно вмирати такою смертию!“ обізвалась я з співчутєм.

„Не правда-ж?“ відповів. „І вихор на мори приносить смерть, але се вже иньшого рода погибіль. В нїй гине чоловік бодай з піднятою