пованє, а він, пізнавши мою вражливу, полохливу вдачу, обходив ся зі мною нїжно, обережно, мов з мотилем.
„Ви бояли ся мене спершу, сторонили від мене“, сказав менї одного разу, коли ми сидїли якось в комнатї, — я при якійсь „терміновій“ роботї для панї Марко, а він з ґазетою в руках, читаючи що інтереснїйше на голос.
„Бояла ся.“
„Чому?“ Єго ясний повний погляд спинив ся вижидаючо на менї.
Я в першій хвилї вагала ся оповісти єму, що мене від него відпихало, але врештї сказала. А то, як менї здавало ся, що він бояв ся мене, немов маловажив за те, що я лиш „товаришка“! Здавав ся менї зарозумілим і надто критично успособленим; я чула ся при нїм пригнобленою, бояла ся і того, що він стілько знав і бачив. (Тут він усьміхнув ся весело). Менї неустанно привиджувало ся, що він в глубинї свого серця глумить собі з мене і з того, що менї було найсьвятїйше.
Він прислухував ся спокійно моїм словам, мов ждав ще дальших і дальших обяснень, а врештї сказав так само спокійно, майже байдуже:
„Се правда, я уникав вас дїйсно. В менї якась особливша і непоборима антипатия супроти всїх товаришок, ґувернанток, учительок і тим подібних істот. Чому, сам не знаю. Може бути, тому, що они нагадують менї тих, що хотять a tout prix стояти „самі“. Я мав часто нагоду стрічати ся з невикінченими еманципантками, а ті так обридли менї з своїм „питанєм жіночим і ба-
