від того оберегтись, то сидїла вже мовчки, з спущеними віями і не заговорила нїколи перша. „Я не забуваю, що я товаришка!“ говорив єму мій погляд, „не забуваю, не бійте ся! Я до вас не зближу ся анї на один крок, анї одною думкою, я не з тих, перед котрими треба аж утїкати!“
Чи він розумів мене?
Не знаю.
Пізнїйше, т. є. коли минув перший тиждень, став иньшим. Розпочинав сам розмову, оставав ся радо в моїм товаристві, а деколи задержував майже на силу ріжними питанями, коли я не хотїла з ним довго розмовляти. Звичайно розпочинав розмову розпитуванєм про житє і привички своєї матери, або про єї занятя, опісля переходив на моє занятє, мої замилованя… про те, що мене найбільше занимало, про музику, лїтературу, про мої знакомства. Розпитуючи про знакомства дивив ся на мене довгим повним поглядом. Я відповідала коротко, ретельно, мов мусїла так відповідати; він мав впрочім дивний і лиш єму властивий спосіб питати. Чинив се так лагідно, так спокійно заразом, мов би то не „товаришка“ стояла перед ним, а якась сполохана, чудна птаха, готова утечи єму зперед очий що хвилї і не вернути ся. „Тому він і лїкар“, думала я собі, „привчив ся з ріжними людьми ріжних способів.“
Часом, коли я безмовно і безшелестно вештала ся по хатї, чи спрятуючи що небудь, чи поливаючи квіти, чи переходячи по що небудь через усї комнати, слїдив неустанно поглядом за мною. Спершу боялась я тих проникливих цїкавих поглядів зпоза окуляр, але з часом
