зити? Адже ми одної матери дїти, доля наша з малку трохи не однакова! Коли-б він знав, яка я самітна, як жадна нераз сильної опори, соромив би ся свого поведеня…
|
|
Сего вечера чулась я дуже нещасливою. Панї Марко майже не замічала мене, а я старала ся всїми силами не звертати нї єї нї єго уваги на себе. Она ущасливлена поворотом сина, говорила раз по раз, що він „цїлий батько“, дивила ся, слїдила за ним вогкими очима, гладила єго по лици, по волосю мов малу дитину, а він, розжалоблений тою любовію і майже засоромлений, цїлував вдячно руку, що провадила єго з наймолодших лїт і стерегла від зла і горя мов рідна мати.
„Ти менї нїколи не справляв гризоти“, чула я, як до него нїжно говорила, „цїлком так, як твій дорогий отець.“ Ти будеш колись так само добрим мужем як він, вірним таким… не правда-ж, мій любий, любий сину?..“
„Що я люблю, люблю вже на віки“ відповів він їй півголосом словами поета Гайне… і ті слова запали менї глубоко в память. Гарні!
Спершу держав ся від мене подалеки, мов би бояв ся з моєї сторони якого нападу на себе, а я горда, несьмілива, вражлива, задивила ся на него і поступала собі так само, що аж сьмішно було. На єго питаня відповідала коротко і холодно, нагоди остати ся з ним самим хотьби і як коротко уникала трівожно, а коли не могла
