великий крутар!“ додала нїби серіозно і усьміхаючись погрозила пальцем. „Ви певно бояли ся по свому звичаю стати менї в чім небудь на завадї, н. пр. нинї при стрічі з моїм дорогим сином. Я вас добре знаю!“
І звертаючись до молодого чоловіка, що сидїв біля неї і замовк, побачивши мене, додала: „Се та сама, Іване, що я тобі о нїй писала. Она уприємнює менї днї, жиє зі мною у тій самотї і зносить всї вибаги мої терпеливо. Се она, Наталїя Верковичівна!“
Вражена щирими словами панї Марко, я встидала ся своїх передуманих дум і недавно ще почуваної зависти. Змішана і трохи заклопотана спинилась я на верандї і майже не знала, в який спосіб обізвати ся. Так само була я й дуже здивована. Передо мною стояв цїлком иньший чоловік, нїж я собі єго доси уявляла. Нїчого геройского не було в нїм, ростом чи не низший від мене, з лиця майже негарний, опалений сонцем, темно-русявий, з окулярами перед ясними, проникливими очима, котрі спочивали тепер з холодною цїкавостию на менї.
„Мило менї пізнати вас“, обізвавсь рівним, звучним голосом „тим більше, що почуваю ся вашим довжником. Мати писала менї богато гарного про вас.“ І з тими словами подав руку, нї, не руку, а два пальцї. Я ледви доторкнула ся їх, склонившись майже незамітно, а відтак і віддалила ся до своєї комнати. Стілько було всеї бесїди між нами сегодня. Коли я, покликана наново панею Марко, прийшла в друге між них на веранду, він оповідав далї щось матери і мов не замічав мене. Тай мав же він що оповідати; він подорожував стілько по сьвітї, пробував що хви-
