і що я дуже, дуже опущена, осамочена, не маю нїкого в сьвітї, хто би занимав ся моєю істотою, переймав ся нею наскрізь, як н. пр. бабуня! І я згадала єї, а згадавши єї, сплакала мимоволї. Так, я блукала сама між людьми, мусїла собі сама бути і провідником і оборонцем і всїм на кождім кроцї. Чи така вже моя доля до віку? Нерозумна я, коли думала якийсь час, що отся жінка, котрою мене Бог мов за всї дотеперішні муки нагородив, любить мене хто знає якою любовю! В неї є прецїнь хто иньший, близший серцю як я, чужиниця, товаришка, — хтось, супроти кого она має і обовязки, коли тимчасом я побираю плату за все, що роблю для неї — і она менї нїчого не винна… Нї, нї, она не винна менї нїчого, єї заплата і презенти перевисшають геть-геть мою працю в єї домі…
Такі і подібні думки дражнили мене мов невидимі демони, доки сонце не ладило ся до заходу, доки до дому не вернула.
Вернувши, хотїла я зайти незамітно до своєї комнати, однак мов на перекір менї сидїла панї Марко з своїм сином на верандї, котру я мусїла переходити, щоби дістати ся як найборше до своєї комнати. Несьміливим кроком підходила я до дому. Я знала, що люди на верандї мусїли мене вже здалека замітити; я-ж переходила зїльник, що пишав ся перед їх очима і не могла остати ся незаміченою.
„Ходїть, Наталїє, ходїть уже раз!“ кликала з нетерпеливою радостию панї Марко, коли я підійшла вже до сходів веранди. „Де ви так довго забарили ся? Я вже туй-туй що не розгнївала ся на вас. За вами посилала до Оксани, бо ви казали менї, що ідете до неї… Ой, з вас
