котрого не забула і доси, і єму будуть мусїли всї вступити ся. Я найсамперед! — Так, я відчувала, що з єго приїздом зайде зміна і в моїм житю, і що в єго особі зближає ся до мене якийсь неприятель, і то такий, перед котрим треба буде може поклонити ся. Те, що панї Марко о нїм оповідала і що дишіло з єго писем до неї, викликувало поважанє, і вже на сам спогад, що може й я буду мусїла корити ся єму, ворохобило моє нутро, наповняло якоюсь горестию і упрямостию. Я не хотїла нїкому корити ся, нї, я й не потребувала сего чинити, а супроти него вже зовсїм нї!
Коли настав день єго приїзду, я ходила зворушена, роздражнюючись чим раз більше преріжними дрібними орудками, що їх на просьбу панї Марко я полагоджувала для него.
Я вже тепер єго обслугую, говорила я глумливо до свого серця, а коли приїде, то буду лиш при дверях стояти і ждати на прикази.
Коли надходила година єго приїзду, я випросила ся нїби до Оксани і пішла далеко на прохід в поле. — Так (думала я), нехай собі вже тепер приїзджає, нехай витають ся до схочу, тїшать ся собою посполу. Я бодай не буду при тім і не почую приказів: „Наталїє, велїть подати каву, або велїть подати воду, зачинїть вікно і т. д.“
І пішла. Ходила я і блукала довго, довго по полю. Мучила ся ріжними роздражнюючими думками, ріжними спогадами з минувшого і теперішного житя. Думала про Орядина, про єго гордість, про те, що не бачила єго вже так довго, а хоть і бачила, не поговорила з ним нї слова; думала над тим, що ненавидить мене тепер —
