стала собі, коби мала який гріш, а то — нїчо! Що-ж бо значать ті чотири сотки і тих кілька срібних ложечок та тих прочих лахів, що остали ся їй по твоїй матери і єї родичах? Окрім того, Мілєчку, она не симпатична. О! я передвиджую, передвиджую доленьку моїх синів! Я знаю вже від тепер, що она накине ся одному з них на карк, а як нї, то вчіпить ся одної з дївчат; а они, звістно, добрі, то й будуть єї терпіти. Ти гадаєш, що нї?“
„Я гадаю, Павлинко, що нї. Я не журюсь нею. Она віддасть ся. Ти не вважаєш, Павлинко, она гарна“…
„Гарна?! ха-ха-ха! Приглянь ся лише, будь ласкав, близше тій красї, тим довгим рудавим косам, котрих нїяк по модному не укладеш на голові, — тому чисто крейдяному лицю з тими зеленими нелюдскими очима, і скажи тодї, чи она гарна! Ти не дивись, що в неї уста такі червоні — се хороблива червоність; за те в неї в лицю нема нї цятеньки крови. Пригадай лиш собі, яка я була в єї віцї. Ти забув уже, Мілєчку, що мене молодїж не звала инакше, як „Мария Тереса“? Я була гарна, я визначала ся межи всїма, але она?!… Окрім того она страшно зарозуміла. Ти не бачиш? Она й головою не поверне в ту сторону, де находять ся молоді люди, очий не підведе. Одним словом, незносне сотворінє! Іритує і дражнить мене на кождім кроцї. Придивись напр., кілько она по вечерках гуляє, і чи який молодий хлопець сяде біля неї балакати? Все лиш якісь старші вештають ся коло неї!“
„Се правда, — відповів вуйко сумовито. — Она подобає ся більше старшим. Менї вже кіль-
