Цїла хата готовила ся на єго принятє, мусїла пристроюватись мов молода для молодого. Все блистїло, сияло в нїй, дишіло якоюсь сьвяточностию, новостию, якимсь ожиданєм. Для него призначена комната стала ся осередком думок доброї матери і она була би найрадше прикрасила єї лиш самим золотом і сріблом. Найкрасші і найдорожші цьвіти мусїли перенести ся до єго комнати, а она любуючись їх барвним видом, говорила раз по раз, що він їх любить, любив їх ще малим хлопцем…
Я бояла ся єго приїзду.
Відвикши від мужчин, я стала майже несьмілива і боязлива і уникала з ними стрічі. Мене обгортав неспокій при думцї, що прийде ся небавом проживати з чужим незнакомим чоловіком під одним дахом, стрічати ся з ним по кілька разів денно, сидїти разом при столї, відповідати на єго питаня. Се було менї дуже не в смак і я зітхала нишком і просила Бога, щоб той час минув як найскорше, і щоб ми знов лиш обі остали ся, проживали тим тихим спокійним житєм, як доси.
Від часу до часу прокидало ся в менї і чувство зависти. Панї Марко, котра занималась доси лише моєю особою, „любила“ доси найбільше мене, зверне ся цїлою істотою (так думала я) до свого того боготвореного сина і я остану ся для неї лиш „товаришкою“, потрібною тілько до услуги.
Я була привикла до того, що з єї окруженя була я їй найсимпатичнїйша, що своє серце виявляла передо мною і дїлила ся найменьшою думкою зо мною. А тепер може змінить ся то. Тепер прибуде він, син того укоханого мужа,
