І знов минув довгий одностайний час, минула зима, настає лїто. Про Орядина менї майже байдуже. „Відцуралась“ єго майже цїлком, і жию знов „спокійним“ житєм. Нового в нїм не лучалось менї нїчого, хиба може те, що в мене одного знакомства більше. Пізнала я сина панї Марко, лїкаря; пробував у нас щось шість недїль.
Одного дня прийшов від него лист, в котрім писав, що прибуде. Сам не надїяв ся, що як раз тепер буде мати нагоду побачити свою матїр; однак пізнїйше відплине може де далеко і подорож та забере богато часу, тому користає із свобідних шістьох недїль і прибуде, щоб оглянути свою батьківщину і дорогу матїр.
Утїха панї Марко була невимовна. Не бачила єго майже три роки і їй здавало ся, що з єго приїздом прибуде все єї минувше щастє, вернуть гарні днї єї минулих лїт, і она аж поздоровіла. „Я ладила ся вже умирати“ говорила своїм знакомим, усьміхаючись весело, „а тепер аж поздоровіла.“
