sturmbewegten Wogen und seine glatte und klare Spiegelfläche“ — стояло раз в однім дуже гарнім любовнім листї одного Нїмця.
Небавом по тім подибала я єго знов. Я йшла з Оксаною, і пізнала єго вже з далека.
„Се гарний мужчина, що он-тут іде, Наталко!“ замітила она.
„Гарний.“
„Він минає що дня по-при наше мешканє, став недавно моїм сусїдом. Придивіть ся єму добре, в него є раса.“
Я мовчала, затаївши своє нагле зворушенє. Я нїколи не згадувала молодій жінцї про свій „роман“ з ним, а тепер не була до того відповідна хвиля. Він надходив чим раз близше. Я знала єго надто добре, щоби не помітити зміни, яка зайшла з ним в тій хвилї, коли минав нас. Єго очи розіскрили ся так, що се „щось“, що обгортало єго давнїйше при менї, заволодїло ним і в сїй хвилї! Я могла би собі подумати, що він мене ще завсїгди „любить“, хоч як ми розстали ся… Він поздоровив мене майже упрямо.
„Ви знакомі з ним і не кажете анї слова!“ накинула ся на мене Оксана.
„Се знакомість ще з моєї батьківщини“ відповіла я побіжно.
„Чи ви знаєте єго близше?“
„Знаю.“
„Що-ж се за один?“
„От собі!“
„Єго хід характеристичний“ щебетала она.
