всїгди. Коли тілько сотня частина мого народу відчуває так, як я, то ми не згинемо! Я перенята єго єством мов рослина соняшним сьвітлом, а коли хто так відчуває, то не загибає.“
„Що ви можете, бувши женщиною, вдїяти н. пр. для свого народу?“ обізвав ся якийсь Румун до мене.
„Що? Коли я буду єго горячо любити, признаю ся єго членом всюди і у всїм, то зроблю доволї.“
Пізнїйше сказав він до одної з моїх знакомих: „Она сьвідома людина, однак що задумує властиво з своєю „любовю до народу“? Видавати яке революцийне письмо, яку „бомбу“? І сьміяв ся грубим сьміхом. Другий обізвав ся: „Она умна, а навіть і хороша, однак я би з нею не женив ся, менї би навіть щось подібного на думку не прийшло. А потому тота якась нервовість у неї, що майже відгадує чоловіка; або очи єї — горять вже, заким що оповість! Духова напруженість при нїй просто замучує чоловіка. Нї, нї, моя жінка не така має бути! Н. пр. не можу собі уявити, щоб она менї подавала рано до ліжка каву, або щоб вийшла против мене з шницельком; а до того ще бідна… бррр!“
Я сьмію ся з таких „мужів“ і уникаю їх товариства мов влазливих мух. Я й не „люблю“ нїкого і не клопочу ся нїякими мужчинами; а коли думаю про них, так стоїть між ними Орядин як сьвітило. Я з ним не сходжу ся нїколи, хоть він і жиє тут, однак знаю, що він іде „в гору“. Він працює в одного з найзнатнїйших адвокатів і про него говорять, що він „бистроумний і здібний чоловік“. В жіночім сьвітї уходить за пожадану партию, тим більше, що є
