А там — була ще одна причина, задля котрої я товариств уникала; панї Марко також єї знає. „Ви полохливий характер“, сказала менї раз, „замкнений мов та нічна цьвітка, належите до тих тонко зорґанїзованих натур, що вже краснїють, коли їм лиш на долоню глянути.“
Така вже дивна вдала ся.
Заходжу звичайно в родини урядників, але тодї „прокидуюсь“ майже несьвідомо в якусь иньшу людину, доступну їх думкам, а своє „я“, котре відслонюю лиш поодиноким вибраним, заслонюю обережно перед їх цїкавостию.
Одного разу привів мене один молодий розгорячений чоловік до того, що я відслонила перед цїлим менї зовсїм байдужним товариством мою душу аж до „наготи“. — Лютила ся опісля за те невимовно. — Про характер моїх думок настало незвичайне здивованє, іменно тому, що дишіли новочасностию, і були свої, не визичені. Опісля вела ся мова про нужденне положенє нашого народу і лицемірну полїтику Поляків супроти него і правительства. Я розгорячила ся аж до зворушеня і чула, що мої очи горіли незвичайним огнем. Я ненавидїла Поляків вже відай вродженою ненавистю і не вміла нїколи оставати ся спокійною, коли говорила про них. Вкінци сказала: „Нехай утискають нас Поляки до скону, нехай видумують на нас пляни і заходи, котрі, що правда, шкодять нам богато, підтинають неодно житє, але яко нацию нас затерти — се не вдасть ся їм нїколи! Ми сонна, лїнива, вигідна сила, що до терпінь звикла мов вязень до оков, однак подразнена раз до крови і введена в захват, зломить тираньску руку раз на за-
