Домашні роботи сповняю спільно з „сестрами“, однак менї нїколи не можна вивести тїтку з критичного настрою супроти мене, вдоволити єї хоть чим-тим. І се зле і того не вдала, і сего не зрозуміла… Менї лише страх жаль стане, і я знов мовчу. — Нї, менї вже годї боронити ся!
„Чи в тобі кров замерзла, а уста занїміли, що ти нїколи анї не усьміхнеш ся і ходиш, мов та ледова краля?“ — загомонить тїтка насьмішливо на мене. А гуляю я, розвеселю ся з молодшими, рознесе ся подекуди і сьміх мій городом, так і почую зараз: „Не знати, до чого ті сьміхи, до чого ті безвстидні авантури, чи може тому, що на сьвітї так тяжко жити?“
„То, мамочко, лиш тим можна дуріти, в котрих нема нї совісти нї чутя“ — поясняє Лєна, моя ровесниця. А тїтка усьміхне ся і потакне головою.
„Справдї — чула я раз, як говорила тїтка до вуйка (а того я й до смерти не забуду) — доля з нами поступила дуже несправедливо. Окрім турботи о будучність власних дїтий, маємо ще клопіт з Наталкою. Чудний се обовязок, Мілєчку! І звідки, питаю ся, приходимо ми до него? Як ти до того приходиш? Про себе я вже й не споминаю, я не журю ся нею, Мілєчку, не журю ся анї цятеньки. Для мене остане ся се дївча раз на завсїгди лише накиненою чуженицею, хоч у моїй груди бє тепле серце. Але ти? З того, що она дитина твоєї сестри, не виходить ще, щоби ти кривдив свої дїти, бо то, що я видаю на ню, могла би лучше видати на свої дїти. Впрочім нехай би вже там до лиха і виро-
