трій навчила ся складати покірно крила гордости? Чи зносила я тілько горя на те, щоб не увзглядняти настрою хорих? Нї, я стала терпелива і лагідна, а та моя лагідність ломить тверду вдачу старої дами і з'єднала менї щире привязанє єї на завсїгди.
„Знаєте, Наталїє“, казала менї одного разу по викликаній нею сценї, „що я просидїла би нераз і годину та дивилась би на вас, як ви сидите онтам похилені над роботою, на ваш лагідний непорочний профіль, на ваші сумовито зложені уста, котрі сьвідчать ясно, що знають ся з жалем аж надто. Тодї говорю собі самій: чому сироти нещасливі? Чому й я нераз така прикра і жорстока для вас, хоть знаю добре, що вас вигнало зпід рідної стріхи між чужі люди. Чому, чому оно так? Не гнївайте ся дитинко, на мене, (говорить), Бог менї сьвідком, що се недуга чинить з мене таку тиранку і що ви менї дорогі і милі мов власна дитина…“
А я кинула ся до неї та просила єї, щоб не говорила так, що того не можу слухати, що она добра, що я недугу від вдачі вмію розріжнити і що я не уражена, нї, нехай она собі не робить закидів, не дражнить себе даремно; що може я і справдї провинила ся чим, сама винувата за єї злий гумор… а слези так і тиснули ся до очий, тиснули ся, і я з болю мало що в голос не зойкнула! Але перемогла себе. Я мала то пересьвідченє, що она була справдї добра, бачила прецїнь не раз, як ратує деяких бідних, що лиш коло неї тулять ся, а й для мене добра, і вже тим самим гоїть рану, що признасть ся, що завдала єї. Менї й сего доволї, я й за се вдячна…
