Вже третїй рік кінчить ся, відколи покинула я дім своїх кревних і пробуваю між „чужими“. Дама, в котрої я жию, се вдовиця по лїкари, Хорватї, що звав ся Марко, заможна і не молода вже женщина. Дїтий в неї нема, крім одного сина від першої жінки єї мужа, а син той є лїкарем при маринарцї.
Дивна се женщина, а ще дивнїйша минувшість єї. Богата, образована, пішла з замилуваня виховувати дїти в аристократичних родинах, в котрих проживала аж до часу свого знакомства з лїкарем Марком.
„Але з чоловіками менї не щастило ся“ оповідала менї раз. „Мій перший муж вінчав ся зі мною на ложи смертельнім, нагла недуга звалила єго і я довго, довго не могла того щирого гарного чоловіка забути; а з Марком не пішло також лїпше, бо з ним жила я лиш пять років. Сего чоловіка любила я так, як не любила може ще жадна жінка. Він не женив ся зі мною з любови, а більше, як казав, з поважаня і тому, що в мене було образованє. Стараючись о мене, за-
