„Ти не знаєш, що се значить іти між чужі люди“ сказав по хвилї.
„Чи я тут дома не жила між чужими людьми?“ відповіла я. „А до того я не хочу вже до тих належати, над котрими добрі люди мусять і без любови мати милосердє.“
Опісля просила я єго, щоб задержав мене в памяти, любив і дальше, щоб від часу до часу писав і не забував тої, що ще тілько єго одного мала…
„Стережи ся, моя… моя дитинко!“ перебив менї нараз несьміливо. „Ти знаєш, перед ним… він також в Ч. Не сходи ся з ним надто часто!“
„Не бійте ся, вуйку!“ відповіла я, усьміхаючись гірко. „Ми може й не заговоримо до себе нїколи в житю, а не то, щоб він відвідував мене!“. І я оповіла єму всю правду і як ми розстали ся. Він зчудував ся дуже, а коли я попросила єго, щоби о тім мовчав перед тїткою і иньшими людьми, подав менї щиро руку. Заразом зробив мене уважною, що в Ч. має тїтка богато добрих знакомих і що ті дістануть певно наказ пильнувати мене. „Тому бережись, моя рибчино, щоб тебе не втопили лихі язики, бо Ч. не велике місто…“
Відтак наступило прощанє.
Він плакав мов дитина, а я успокоювала єго. Я мусїла єму обіцяти, що коли-б менї і там не вело ся, то верну назад під єго стріху — і вкінци він пішов, як прийшов, нишком, хильцем… Бідний вуйко!…
Бабуня передала мене єго опіцї…
