довища, де прощала ся з бабунею, і засадила якісь цьвіти. Вже нїхто не загляне до неї, не обполе могили, вузенька стежочка до неї заросте густою травицею, а на широкім могильнім каменї будуть вигрівати ся в ясних жарких днях холодні ящірки…
Так думала я і не могла вже плакати.
Зпоміж дерев і корчів просунула ся якась постать і звернула ся до мого вікна; то був вуйко.
„Ти покидаєш нас, Наталонько?“ промовив дрожачим, здавленим голосом. „Я сего не перенесу! ото діждала ся в мене раю „зазуленька“ одинокої моєї сестри!“ І отворивши широко рамена, пригорнув мене до грудий і розплакав ся.
„Остань ся, остань ся!“
„Не можу, вуєчку!“
„Сиротино ти моя бідна!“
„Годї, вуйку!“
„Коли-б покійна бабуня те знала, обернулась би в гробі!“ хлипав крізь слези.
„Она й так обернулась би, як би знала, яка я безталанна.“
„Подумай, що ти йдеш між чужі люди!“
„Я не йду просити милостинї.“
„Се на одно виходить.“
„Я йду, щоб стати собі цїлею, вуйку!
„Мрії, моя рибко!“
„Нї, правда, батеньку!“
„Розбурхана уява, дитинко!“ говорив, притискаючи мене раз по раз до себе.
„Сьвідома воля!“
„О Боже, Боже!“ зойкнув він.
„Слава Богу, батеньку, не побивайте ся!…“
