че тонуть в нїм, — в нїм, і в прозоро-синявій мрацї, що сповиває цїлий ряд гір.
Далеко-широко розлягла ся глубока тишина, і все те: краєвид, місяць, мраки і місячне матове сяєво, пригадують собою дивні казки, переповнені смутком, щастєм, слезами, усьміхом, пристрастною любовю, не відповідною до нинїшних часів.
В ту далечину, що наводить на душу тугу, полинув мій погляд.
Я мов олицетворений сум. Мому сирітству нема пари. Болем прорита душа проливає слези, а очи, сухі, широко отворені, їли би той вид, що бачать. Я понесла би єї, куди-б і не зайшла, отсю батьківщину мою, гори мої, смерекові великани мої, їх красу і силу, та могутну поезию їх. Они одні не цурали ся сироти, кормили єї спрагнену душу своєю тихою нїмою красою, виплекали своєю вдачею характер в менї, напятнували єго своїм сумовито-тужливим пятном, тому я їх дитина…
А від тепер вже не буду їх бачити. Не почую нїколи поважного шемраня бору, сьміху гірских потоків, що спішать буйно свавільною ходою кудись далеко в незнані сторони, не підслухаю тихої розмови прастарих дерев, не буду любувати ся ростом молодих; — всего того вже не побачу нї в сьвято нї в буднї — нїколи, нїколи!
|
|
Я сидїла вечером при отворенім вікнї в комнатї панни Мариї, сперши голову в руки, і дивила ся тупо в город вперед себе, втомлена, сплакана. Саме перед хвилею повернула я з кла-
