ходило нїкого. Між нами нема нїчого, що нас вязало би. Тому я йду і йду радо; коли я доси була для вас лиш накиненою чужиницею, то і від тепер не буду для вас чим иньшим. Кажете, що хочете мене задержати. З любови, чи тому, що я добра сила робуча? Нї, я йду, і нам остає ся лише з собою попращати ся на віки.“
„Тепер вже я не прощу тобі більше!“ кричала тїтка. „Не прощу, а й проклинаю! Ти гадино, ти невдячнице, геть з моїх очий! Ох, Лєночко, що я все говорила!…“
Я пішла.
„Забирай з собою і свої лахи, щоб не споганювали менї хати!“ чула я ще за собою, а далї „ґувернантка!…“
Природу описувати — трудно, особливо нічний краєвид.
Я хотїла би нинїшний вид буковиньских гір задержати на віки в памяти, а передовсїм одну частину краєвиду. Високу, стрімку, густо порослу лїсом гору, віддїлену від сусїдної гори глубоким, вузким яром. У тім ярі все темно, однак я єго знаю, він не страшний. По спадистих стїнах єго повиростали густо смереки і то они здалека такі темні. Серединою між великим і дрібним камінєм котить ся потік. В мерехтячім сьвітлї місяця блестить місцями мов зеркало. Тло, від котрого відбивають ся гори, то синяво-сріблисте небо, засїяне зорями, нїжними миготячими зорями.
По-над стрімкою горою, що піднимає ся під те спокійне пишне склепінє, мов великаньска піраміда, стоїть місяць. Єго фосфоричне сяєво немов удїляє ся вершкам столїтних смерек і ті на-
