пожитя, не може бути. Ви помиляєте ся, думаючи, що маєте менї що прощати, а я з моєї сторони буду старати ся забути про все. Я йду на хлїб заробляти; між чужими людьми найду може більше серця, а коли не найду, то хоч буду знати, що ті люди не споріднені зі мною, і працю моїх рук купують. Я вже втомила ся приймати стілько „милостинь“ тай соромлю ся милостинї; я не калїка, що не годна заробити собі своїми руками кусник хлїба!“
„Але ти чуєш, що я тобі прощаю!“
„І я також, Наталко!“ обізвала ся Лєна з сьмішною зарозумілостию.
Менї вдарила кров в лице. „І ти?“
„І я, і я!“ відповіла она, пригортаючись з афектованою нїжностию до Льордена, мовби бояла ся з моєї сторони якого нападу та шукала вже завчасу у него ратунку.
„Що хочете менї простити?“ спитала я тремтячим голосом. „Те, що затроїли менї найкрасші днї мого віку, замутили довірє до людий, научали лиш ненавидїти? Як далеко в минувшість сягає моя память, все погорда і глум були одиноким кормом, який ви подавали моїй душі. Бабуня вмерла, а з нею вмерло і всяке чувство і милосердє в тім домі. Нїхто не застановляв ся над тим, що й я маю серце, що привикнувши з наймолодших лїт до нїжного окруженя і тонкої щирої опіки, я по втратї найдорожших осіб мусїла себе почувати двічі осамоченою і нещасливою, потребувала хоть одробини теплого чувства, коли вже не любови. Однак на болїсний зойк моєї душі не звертав нїхто уваги; то, що накипіло в серцю, могло обернути ся і в зло, для мене і для других стати ся горем, але то не об-
