зумів, ба, лиш розуміти хотїв, стали лїси і гори якимсь одиноким моїм сьвітом і притулком…
Від нас до лїса недалеко і я забігаю туди часто і тайком. Тїтка сердить ся, коли я на лїс лише вікном споглядаю; зве мене „лїнюхуючою химерницею“.
Що то значить: „химерувати“?
Коли я он-там на вершку гори або в глубинї лїса спиню ся нерухомо, то менї здає ся, що не маю по що до дому вертати. Там розходить ся грудь широко, легко, ясне, в серцю немов щось сильне прокине ся і оживає. — Там я і сьпіваю, нераз навіть з полохливими пташками на-вперейми, любуючись власним голосом, як він далеко лїсом лунає — і нїби дзвенить. — Се так прегарно і весело, се так свобідно!
Зійшовши в низ, я не розказую нїчого.
Нї одно словечко не перехоплює ся через уста мої, що я там бачила, що пережила, яку міць принесла звідти в серцю. Як, трібуючи свої сили, потрясала молодими смереками, як ухопившись галузя старих дерев висїла немов мотильок, як гойдала ся; як спинаючось без відпочинку на гору, спочивала опісля в мягкім моху, глядїла в небеса; а там, хмари, прозоро білі, ледво замітні, улїтали попід нїжну синяву далеко… далеко…
„Ти знов принесла з собою якогось земляного воздуха в хату, мов би у гробі лежала!“ — крикне, бувало, тїтка терпко і змірить мене проникливо своїми зимними очима. А я через те вже й розбита. Слова ті немов мене бють. Мовчу. Що-ж їй і відповідати? Оно й так не здало би ся на нїчо. Яка-ж я чудна, злишна істота, на котру цїлий сьвіт сердить ся, особливо відколи моя дорога бабуня розпрощала ся зо мною на віки!
