рушена, щоб утечи перед дальшими замахами на спокій моєї душі і не виставляти ся на обиди і зі сторони Льордена, однак і він підняв ся з свого місця.
„Прошу дуже“, обізвав ся, „велїть ще хвилечку задержати ся, хвилечку одну, щоби дещо і з наших рішень почула.“ І звертаючись до тїтки сказав як перше, що замітив уже від давна, що Льореляй тужить за кимсь, що сторонить від него, мов від ворога. Тому й рішив ся він від своїх остатних відвідин, звернути їй „свободу“ і вижидав лише відповідної нагоди до того. А що та щаслива і довго вижидана хвилина наступила скорше, нїж він сам надїяв ся, то він тому рад, незвичайно рад. „Бо она, поважана панї, приводить мене в дуже миле положенє, просити вас о рученьку вашої, менї дуже а дуже дорогої, умної, і справдї осьвіченої донечки!…“
Зчудована до крайности, а заразом зворушена мило, майже втїшена тим оборотом цїлої прикрої справи, глянула я на тїтку, а она… та нї, описати добре вираз єї лиця просто годї! Єї холодний проникливий погляд і остре камяне лице змінило ся, змякло, і она в одній хвилї забула все.
„Беріть єї, беріть мою любу, добру, щиру дитинку, вам даю єї з щирого серця!“ кликнула велично. „Ах, Лєночко, відповіж єму сама, голубочко!“
Лєна, почервонїла, збентежена, захоплена несподїваними осьвідчинами, не стратила, як звичайно так і в тій хвилї, духа, і простягла як стій обі руки до него.
„Я вас з першої хвилини поважала висо-
