„Не гнївайте ся, вуєчку, але я так рішила ся.“ З тими словами приступила я до него і поцїлувала єго руки. Наші погляди стрітили ся.
„Ся постанова болить мене дуже; сего я не надїяв ся нїколи дожити від однїської дитини моєї одинокої сестри. Се не може бути, Наталко, не може бути! Чи я тебе виганяю з хати? Чи я тобі жалую хлїба?“
В него блиснули в очах слези, а й менї стало єго жаль.
„Нї, вуйку, ви не жалуєте менї нїчого!“ відповіла я зворушеним голосом, „однак я мушу йти! Позвольте менї, я вам за се буду так само вдячна, як за те, що позволили менї читати! Того не забуду я вам нїколи, вуєчку, нїколи! Згодїть ся з моєю постановою, нехай я попробую власних сил, зароблю і деинде кусник хлїба. Чи лиш я одна йду такою дорогою? Те, що я задумую, не має в собі нїчого злого; впрочім я йду в чесний дім; не бійте ся, вуйку, я не зроблю вам сорому; і не забуду, що я однїська дитина вашої дорогої сестри, внучка чесної, благородної жінки!“
„Ой, Наталко! що менї з тобою дїяти!“ зойкнув вуйко, зворушений до живого, і вийшов чомусь з комнати. Я й собі забирала ся до відходу.
„Ого! пожди ще, ти моя панно!“ кликнула тїтка, заступаючи менї дорогу. „Ти думаєш, що отся справа вже рішена, що маєш вже дозвіл в кишенї?“
„Дозволу менї не треба!“ відповіла я. „Незадовго стану повнолїтна, а кромі того маю після вашого приказу шукати „реформатора“. Тут єго нема!“ Я звернула ся до дверий, сильно зво-
