чинити?“ Она дивила ся на мене многозначучим поглядом, а я зрозуміла єї. Я не мала в єї домі, як се вже і від давна знала, тепер нїчого шукати.
„Ще нинї вечером вийду з вуйкового дому!“ заявила я. „Через завтра остану ся у панни Мариї, а позавтра поїду до своєї нової пристани, т. є. до Ч. Там приняла я місце товаришки в одної дуже поважної дами, вдовицї по лїкари. Менї остає ся тепер лише подякувати за все добро вуйкови і вам, тїтко, та забрати ся до нового житя. Дальших обовязків не маєте супроти мене.“
Менї здає ся, що коли-б земля була перед ними розступила ся, не були би тим так налякали ся, як моїми словами. Тїтчине лице мов задеревіло, а довкола уст блукав безмисний усьміх.
„Отже так уладила собі житє! Ха-ха! се не зла ідея і не без романтизму — не правда-ж, Мілєчку? Ти здивував ся? Я зовсїм нї, я такої епохи сподївала ся давно, а в остатнім часї навіть перечувала вже щось подібне, іменно коли зачула, що деякі особи рішили ся зложити раз іспити… Впрочім менї здає ся, що до сего ідеальоґічного рішеня мусимо дати свій дозвіл, не так?“
Вуйко сидїв цїлий час мовчки і курив люльку. Він був дуже заклопотаний моїм поступованєм супроти Льордена, а зачувши тепер, що маю опустити єго дім, зворушив ся сильно. Винявши люльку з рота, дивив ся на мене не то налякано, не то благаючо.
„Ну, що-ж, Мілєчку?“
„Наталко ! се, се… ти таки хочеш нас покинути?“
