Змовчу про той час, в котрім мимо розваги сумувала я задля розлуки з Орядином; змовчу і про той час, в котрім відослала Льорденови лист відмовний і вижидала відповіди. Се не була маловажна річ і вимагала богато сили. Тїтка не знала нїчого о всїм, взагалї з домашних не знав нїхто нїчого. Крадькома пакувала я свої річи і книжки і ждала нервово тої хвилї, коли — настане буря. І діждала ся єї; замісць листу приїхав Льорден сам. Відбули ся сцени і сварнї, котрих не забуду нїколи.
Льорден іґнорував мене зовсїм, і аж щось в годину по єго приїздї і по якійсь тайній конференциї між тїткою, вуйком і ним, покликала мене тїтка до своєї комнати, де находили ся всї, а навіть Лєна. З ледяним спокоєм і не глянувши на мене, заявила менї тїтка, що я „сотворінє гідне знищеня“ і спитала опісля, що я вчинила, і що, вчинивши отсе, тепер властиво думаю.
„Нї, оно було би інтереснїйше довідати ся, по що дала слово?“ відозвав ся Льорден дрожачими устами і глянув гнївними очима. „Чи
