Прогнївав ся на віки, прогнївав ся, а любив! І в чім моя провина? В тім, що я бажала єму красшої долї, а собі хоч не богато свобідних днїв, заким подала би єму руку? Я плакала, і плачучи пристрастним плачем, думала неустанно про него. Се не були слези жалю, що котили ся з моїх очий, се були радше слези якогось несподїваного переполоху, що обгорнув мене, як те дитя, що перепудить ся бігом розсваволеного коня або чимсь подібним тай розплаче ся!
„Моє полудне тепер!“ мовив з гордою впертостию. „Тепер!“ Що се менї за полудне, коли він нї свобідний нї сильний! Яке то полудне! Бо в моїм житю ще поранок, на-пів мракою сповитий, і я жду ще на сонце, що має зійти і розяснити прочі днї мого житя.
Отже любив! однак чому поводив ся нераз так, мов би між нами не було й споминки сеї одної прегарної хвилини, що остала ся менї ще й доси окрасою смутних днїв? А нинї розлюбив ся на смерть… Я розсьміяла ся нараз півголосом і була задоволена, що дожила того, що… любив. Ух, який був лютий! який був гарний в тій хвилї, саме в тій, коли відходив, відвертаючись від мене гордо, коли я даремно простягала руки і просила, щоб успокоїв ся! Він: нї! Єй Богу, тою одною хвилиною з'єднав собі мене більше, нїж цїлим своїм попередним поступованєм, я майже набрала довіря до него. Однак ми покінчили вже на віки з собою. Що-ж, він не зрозумів мене, а я… я не могла тепер вийти за него; коли стане з часом міцнїйшим… може тодї… впрочім хто винен, що ми розстали ся мов вороги?
