„О, маємо! Успокійте мене!“
„Нї!“
Він відвернув ся.
„Орядин!“
Він станув.
„Чому не хочете запанувати над собою? Я-ж хочу і вашого і свого добра!“
„У вас є ще будучність!“ відповів глумливо.
„Не відходїть з таким серцем!“ просила я, простягаючи до него руки.
„Моє полудне тепер!“
„Се не може бути!“
„Коли нї, то оно для мене не настане вже нїколи!“ І обернувшись, пішов.
„Орядин, подумайте!“
Чи чув він мої слова? О Боже, чи зачув ще? Відходячи, сьміяв ся лихим, морозячим сьміхом…
|
|
Немов не та сама, кинулась я знов в траву.
Жарке сьвітло сонця ллялось на мою голову. Пчоли і комахи бренїли і миготїли у воздусї, раювали в золотім сяєві; десь не десь зашелестїло в траві, засичав зелений коник польний, підскочив, і потонув знов між листєм, зник з очий. Зелено-золотиста ящірочка виховзнула ся безшелестно зпід каменя, вигріваючись на сонцю, розглядаючись і прислухуючись осторожно найменьшому шелестови, готова в кождій хвилї блискавкою зникнути кудись. Впрочім тишина. Тихий, лагідний спокій.
Спокій? Чи отсе не крутив ся зо мою цїлий сьвіт? Не филювало все, мов розбурхані филї, не кипіло якоюсь лютостю, роздражненєм?
