„Коли так, то я буденного щастя не зазнаю!“ закинув знов.
„Не кажіть так, я лиш не хочу взагалї так скоро якого небудь „закінченя“ в своїм молодім житю. В мене ще так далеко до „полудня“; нехай натїшу ся красою житя!“
Він розсьміяв ся. „Висший чоловік ще не найшов ся,“ — сказав і глянув на мене згірдливо.
„Я не ожидаю єго і не йду єго шукати, хоть я переконана, що він з'явить ся і між нами. Не всї перестали вірити в будучність і не у всїх завмерла віра в великість людскої вдачі, — він надійде!“
„Тодї і вибє година вашого щастя!“
„Тодї вибє година „полудня“ для нашого народу.“
„А я з'явлю ся тодї і побажаю вам щастя!“ говорив з лютостию. „Нї, я побажаю вам вже єго тепер!“ Він ухопив з роздражненєм мою руку і стиснув єї так сильно, що я з болю аж зойкнула; опісля верг єї від себе.
„Я би міг вас задавити!“ говорив далї. „Ви мабуть і не сьвідомі того, якого болю завдали ви менї тепер!“
„Успокійте ся! Чому не хочете мене розуміти?“ просила я, а слези так і тиснули ся до очий. „То ви раните моє серце, перше тим, що рвете ся на шлях, котрий не повів би вас до щастя, а друге тим, що не хочете мене розуміти! Нї, ви мене не розумієте, не бачите, як роздираєте моє серце!“
„Того я хочу. Ми вже не маємо з собою нїчо спільного!“
