думок ясних; говорю, от так, щоби не мовчати, не думаючи нїчого!
„Я буду дуже, дуже, дуже щаслива, бабусенько!“ — запевняла я єї, притискаючи єї руку то до уст то до себе… А она почала молити ся…
Так, бабуня шептала молитву, а я, приклякнувши і спираючись ліктями на єї колїнах, числила морщинки, що поукладали ся над єї очима, і дивила ся нерухомо на єї долїшну губу, як она підчас шептаня судорожно тремтїла…
Десь недалеко ударив грім і луна гудїла, котила ся горами глухо, грізно, довго. Аж лячно ставало.
А опісля підняв ся вихор. Гей! який дикий, несамовитий! Величезні біляві маси мрак димлять ся з глубоких ярів в гору і мчать ся в скаженім поспіху в ту сторону, куди їх вітер гонить, а все понад шпилї тих величезних, лїсами вкритих гір, щоби вкінци підняти ся високо під небо і заслонити єго або відлетїти кудись в безвісти… Коли слїджу за їх летом, здає ся менї, що мушу отворити рамена широко, щоб і мене понесли з собою в якусь незнану щасливу далечину…
На горі вітер колише стрункі сосни; а они так гнуть ся і клонять ся! Аж до мене в сьвітлицю долїтає їх стогін і шум. Але то дзвенить для мене — як пісня, завсїгди мила пісня. Я єї любила ще малою. Нераз пролежувала годинами під старезними смереками і їх лагідне шемранє впливало успокоюючо на так часто зворушену дитячу душу. Тепер, коли я без дорогої бабунї така осамочена і не маю нїкого, хто би мене ро-
