Я дивила ся на него широко отвореними очима.
„Як ви казали, Орядин, що в мене нема „змислу для дїйстности?“
„Нема, анї одної іскорки нема!“
„То я була би вам в житю лише тягарем і ми не годились би анї в наших бажанях, анї в наших змаганях! Коли так, то лучше нам розійти ся!“
„Тїште ся!“
„Я не тїшу ся. Менї жаль, що ви мене не розумієте; я хочу ще жити иньшим житєм, як доси. Нї, ви не розумієте того, хто хоче бути цїлковито чоловіком. Коли раз освободжу ся від всего того, що пригнїтало і путало мене ту, тодї стане для мене кождий день — днем празничним. Я вже тепер відчуваю роскіш такого житя!“
„Ага! житя товаришки старої дами!“, закинув злобно і викривив згірдливо уста. Ледви споглядав на мене, лише колись не колись кидав на мене поглядом лютим і насьмішливим, мов би хотїв мене бити.
„Вам се може сьмішно“, відповіла я, зранена глубоко остротою єго глуму, „однак в моїй душі намулило ся стілько, наболїло так, що чую, що виздоровію і подужаю зовсїм, коли вирву ся раз з сеї невольничої загороди на свободу. Чи я буду щаслива, чи нї, не знаю, але нехай пожию хоть короткий час після своєї вдачі! Нехай не корчу ся, не таю ся з своїми думками, не чую день в день, що я тягар, — а вже то само вигладить мій ум, спростує мою похилену гордість, осьмілить мою силу і збудить довірє до себе самої!“
