отверто!“ перебив себе дрожачим голосом. „Я вам не вистарчаю, не правда-ж?“
Се була важка хвиля. Я чула, як менї зникла вся кров з лиця, як єго жаркі очи впились в мене і, дожидаючи нервово відповіди, вичитували із спущених очий і з зворушеня цїлої моєї істоти те, що уста не могли нїяк вимовити.
„Наталко, погляньте на мене!“
Я не могла.
„Лише раз, однїсїнький раз, щоб вичитав свою долю!“ Єго голос краяв моє серце і я затисла зуби. Несьмілим, розгорілим, переляканим поглядом окинула я єго гарне, тепер аж побілїле обличє і, стрінувшись з єго жаркими, великими в тій хвилї, аж страшними очима, спустила зараз очи в землю.
„Ну, як же?“ спитав зміненим від зворушеня толосом і, склонившись до мене, взяв мої руки, що розривали нервово якісь листки, між свої долонї. Менї здавало ся, що мене доторкнуло ся розпалене желїзо, а не єго руки, котрі я так любила, котрим приглядала ся з подивом, як мелькали по струнах нїжно-зручно підчас гри на скрипках, і я відтягнула мов зелєктризована руки від него. Сего одного руху було єму мабуть доволї, щоб єго роздражнити ще більше, бо не ожидаючи довше моєї відповіди, обізвав ся на ново: „Не правда-ж те все, що я кажу? Не вгадав я може ваших думок? Ви хотїли би мене мати инакше „спрепарованого“, а то більше на ваш лад, після вашої жадоби краси. Таким, яким я тепер є, не могли би ви мене довго любити, не могли би накормити своєї ненаситної уяви; я вам за дрібно-духий, за мало гордий, за буденний, за слабосильний до „борби проти бу-
