„Що ви говорите!“ розсердив ся. „Скажіть радше, що ви мене не поважаєте, що я в ваших очах упав, що я вам за малий герой, що не вистарчаю вам більше, як вистарчав може колись!… Ах, ви мене нїколи не любили!“
„Я лиш вас любила!“
„Так чому-ж не хочете вийти за мене?“
„Я не можу, Орядин, тепер нї, тепер нї!“
Він поблїд. „Отсе мене й лютить, що тепер нї!“ сказав.
„Може колись пізнїйше!“ благала я, шукаючи єго зворушеного погляду, що блукав десь неспокійно надо мною. Я терпіла разом з ним в тій хвилї, однак чула виразно, що не сьмію піддати ся єго благаню задля себе і задля него самого, задля єго будучности, що запропастилась би в простім, єго вдачі цїлком невідповіднім занятю, котре не ситило би єго духа, не давало би відповідного корму нї єго нї моїй душі.
„Що значить: колись?“ спитав він бурливо. „Я не вірю в нїякі „колись“, се чули ви прецїнь від мене! Я вас тепер хочу, як стоїте ось тут передо мною, з вашим теперішним чутєм, з теперішним знанєм, і з теперішною красою. Я вас тепер люблю.“
„Коли-б ви мене зрозуміли, Орядин!“ промовила я, піднимаючи як в розпуцї руки к ньому. „Я не так думала! О Боже мій, як се вам сказати? Ми змінили ся обоє тодї, коли не належали до себе, і мусїли би знов змінити ся, щоби могли собі на ново і на віки належати!“
„Я се бачу. На вашу думку я себе „сплямив“, відбив ся з дороги чесної, з дороги „висшого чоловіка“, а тимчасом ви… скажіть менї
