ний і гордий чоловік, коли так о нашій будучности думаєте!“
„Не відмовляйте менї почутя гордости, бо я єго маю!“
„Так берітесь до чогось, робіть щось, якусь працю, що сталась би сьвіточем для других, а потїхою у вашім житю, що чинила би вас твердим, могучим і гідним поваги. О, ви би се могли, як би лише хотїли! Я знаю, знаю, що могли би!“
Він усьміхнув ся і притиснув мою руку до уст. „Се все гарно, що ви говорите і ви кажете правду, однак скажіть, чи підете за мене, коли так вірите в мене?“
„Тепер нї, Орядин, я не можу! Впрочім що вам з такого буденного щастя? Оно мірить ся лиш годинами, ми й не оглянемось, як єго конець настане, а тодї що? Скажіть, що тодї? Нї, ми обоє не здібні до того, нам треба широкого, барвного житя!“
„Попри мене минає тепер щастє і я хочу єго тепер спіймати!“ сказав він зворушений і єго очи засияли.
„Се не є щастє!“ відповіла я.
„Я відчуваю, що щастє.“
„Ви відчуваєте лише тепер так. Коли-б ми побрали ся, то се, що здає ся вам тепер щастєм, щезло би; ми здоптали би єго несьвідомо і нам не осталось би нїчого… менї не осталось би нїчого!“ Сї послїдні слова договорила я майже нечутно. Він мінив ся менї перед очима. Я бачила, як єго горяча натура брала над ним верх, як в нїм варило ся і як якісь горячі, нетерпеливі роздражнюючі думки рвали ся єму на уста.
