лом, пишала ся передо мною в своїй повній красї.
„Що би вам остало ся, коли-б ви перестали мене любити?“
„Я не переставав би вас любити! Ідїть зі мною, жиймо для себе!“
„Я не можу. Не можу й на те згодити ся, щоб ви закопали ся задля мене і змарнували свої сили. Орядин, я так вірю в ваші спосібности! Впрочім подумайте над нашим народом, над тим бідним народом!… Мене неустанно гризло би сумлїнє, що я відорвала єму перед часом одну силу для себе і она змарнувала ся, не жиючи в спосіб, відповідний єї характерови. Подумайте, Орядин!“
Він зітхнув глубоко і потер нетерпеливо чоло і очи. Я бачила, що мої слова не оставали ся без впливу на него, що однак боре ся чогось з собою.
„Подумайте, Орядин!“ просила я єго лагідно.
Він усьміхнув ся слабо і поглянув десь далеко вперед себе. „То одно не давало менї нїколи супокою!“ сказав врештї, „той нарід! Се правда, він страшно нещасливий, однак…“
„І в єго житю нема ще полудня!“
„Нема полудня!…“ повторив звільна, протяжно. „Се дуже пригнетаюча гадка, однак…“
„Що-ж однак?“ спитала я живійше, приступаючи знов близше до него.
„Ми не здібні осягнути се полудне. Ми не осягнемо єго нїколи, бо в нас за слаба сила супроти ворожої потуги!…“
Мене обгорнули розпука і жаль. „Ви знеохочені до крайности, Орядин! Ви не є свобід-
