„Се щастє завдячую собі сама. Я і вдячна отсїй хвилинї, що она звела нас ще раз на прощанє на самотї. Я від'їду до Ч., Орядин. Там дістала я місце товаришки в одної дами.“
Він ледви дослухав, що я говорила, вхопив обі мої руки і потягнув їх до грудий.
„Ідїть зі мною на село, Наталко!“ просив зворушеним голосом. „Ви-ж знаєте, що я вас люблю, станьте моєю!“
„Се не може бути!“ — відповіла я так само зворушена, уникаючи єго горячого погляду.
„Чому нї?“
„Тепер я не можу.“
„Так у вас завмерла вже всяка прихильність для мене?“ спитав.
„Я не знаю… я тепер дїйсно не можу.“
„А однак ми були собі колись такі близькі!“
„Справдї, однак між нами лежать наслїдки часу… Ах, Орядин, оставте мене ще! Менї ще треба самій бороти ся, а й вам так само!“
„Я не хочу більше бороти ся; ви чули, що я говорив. Ідїть зі мною на село і жиймо лиш для себе!“
„Перед хвилиною казали ви, що не любите простого народу!“
„Я єго не люблю, але я вас люблю! Ви вистарчили-б менї за все проче! Ходїть зі мною, хоть би і завтра, хоть би і зараз!“ Єго очи окинули мене жадно, горячо, і він приступив близше до мене. Я мимоволї відступила ся о крок від него і бояла ся глянути єму в лице, щоби не переняла ся також тим, що заволодїло ним в тій хвилї так сильно. Я бояла ся впливу єго гарної милої істоти, що, облита соняшним сьвіт-
