для свого окруженя. Чи не роблять они самі себе незрозумілими?“
„Для буденних умів без сумнїву, Орядин!“
Він дивив ся через хвилину на мене, а опісля сказав: „Дивна річ, ви шукаєте в-одно борби.“
„Чоловік зрікає ся великого житя, коли зрікає ся борби! каже десь новочасний фільозоф Нїцше“ відповіла я єму.
„То ви тужите за таким великим житєм?“
„Я не знаю… я тужу… але ви знов будете сьміяти ся, Орядин, коли я то скажу.“
„Нї.“
„Я тужу за барвами, за сьвітлом, за гармонїєю.“
„Ви тужите за красою і досконалостю!“ докінчив він поважно. „Але який конець того всего?“
Я здвигнула плечима і усьміхнула ся сумовито. „Я не знаю, Орядин, однак я марю нераз о якімсь великім щастю або прегарнім душевнім спокою!“
„Ну, марити можна, піснї свого духа можна прислухувати ся і не без цїкавости, однак з часом настає і тому конець. Не скажу, що все те, що вас тепер обходить так глубоко, стане ся вам байдуже; те не наступить у вас може нїколи, тому що ви вмієте, як я вже перше замітив, одушевляти ся, так як другі вміють малювати або грати; — ви лише зміните спосіб погляду на річи, іменно возьме у вас обєктивний критицизм перевагу. Вам буде вести ся як менї. Коли я пересьвідчив ся, що в змаганях кождого криє ся потайний плян, що сьвідчить про особисті інтереси, відвернув ся я з відразою
