Він не зводив з мене очий, мов би я була якимсь образом або чим.
„Так, так, мій пане!“
„Я чую, що так!“ відповів знов усьміхаючись, „і я подивляю ваш дар одушевляти ся. Я того не маю. Моя душа втомлена, тужить за супокоєм, а се знак, що старію ся!“
„Саме в тій хвилї сказали ви неправду, Орядин!“
Він розсьміяв ся.
„Встидайте ся! Тому що ви стали лїниві і вибагливі, то вам здає ся, що старієтесь!“
„То ви хотїли би, щоб я став яким небудь орлом?“
Я усьміхнула ся мимоволї. „Я хотїла би щоби всї Русини були орлами!“
„Щоб орлом бути, треба все таки стати на якійсь висотї, на відстороню: а се не згоджує ся з людскою натурою і не творить щастя. Чоловік не любить носити ся з якою небудь думкою без людий, що так само думали-б, як він, — чи не так? Що він без загалу, Наталко? Відорваний член, що гине на самотї“.
„Коли він індивідуально сильний, то буде й на самотї чути ся щасливим, розуміє ся не буденним щастєм; сьвідомість сили вдоволить єго.“
Він дивив ся вперед себе весело, а по якійсь хвилинї сказав:
„Суть люди, що жиють на скрізь у-одно з сьвітом, одного й бажають, що, так сказати-б, розходять ся, розпливають ся в масах; а є знов люди, що дивлять ся в бік; є врештї люди, що горнуть все в себе, всю красу, всї твори людского житя. Чим більше набирають в себе всякого „сьвітла“, тим незрозумілїйшими стають
