ся, забіглам нишком до сальону, де висїло велике зеркало і глипнула в него… Двоє великих синяво-сїрих… нї, зелених очий впялило ся сполохано в мене… і аж тепер я пересьвідчила ся, що они всї, всї що до одного говорили правду. І я від тої пори не дивила ся майже нїколи більше в зеркало; а коли й кинула часом в него оком, то чинила се лише тодї, як було конче потрібно. Але чому моя дорога бабуня любила ті очи і цїлувала! Ой, як часто цїлувала! — „Солодка моя малесенька русалонька“ — шептала притім, і великі тяжкі слези затемнювали єї вид. „Бог тебе не опустить — говорила потїшаючим голосом. — Він милосерний, добрий, а ти прецїнь сирота!… Нї, ти про те все будеш ще щасливою, не будеш вічно їсти хлїба ласкавого! Так, Наталочко, рибонько моя, так…“ А опісля дивила ся нерухомо перед себе, думаючи Бог зна́ над чим, і втирала слези з очий.
„Бабуню!“ — питала я раз — „чому ви якось то казали, що вам на мій вид накидує ся на силу думка, буцїм то я до терпіня вродила ся; і що коли я родила ся, жебраки та якісь убогі у дім наче кликані заходили і просили то молока то хлїба то гроший; се, казали ви, злий знак на будуче, не буду щастя мати… Бабуню? „Терпіти“ значить то, як когось щось дуже болить? Так на пр., коли тебе руки і ноги болять в мокре і холодне веремя? Так, бабуню?… Бабусенько моя золота!“
Але бабуня замісць відповіди цїлувала мене в очи та в чоло.
„Не зважай на мої слова, дитинко“ — відповіла, усьміхаючись якось сумно. „Я стара, тай… бачиш, у мене нема вже нї памяти доброї, нї
