прегарну казочку. Я усьміхнула ся також мимоволї. „Я вам добре раджу“ — додала я, „послухайте мене!“
„Ви вважаєте мене спосібнїйшим, Наталко, нїж я справдї є!“
„То завдайте собі працї, щоби стали таким, яким я вас вважаю: розумним чоловіком з вірою в ідеальні вимоги житя, пориваючим приміром для загалу. Нашому народови треба проводирів всюди а всюди!“
„А відтак що, Наталко?“
„Відтак наступить нагорода, се-б то поважанє, вдоволенє, краса… Ох, Орядин, коли-б я була мужчиною, так як ви, я не вагалась би анї хвильки, якою дорогою йти, не зважаючи нї-на-що летїла би в гору, мов орел і кликала ще й других за собою!“
„І ви переконані, що за вами злетїли-б і другі в гору?“
„Переконана!“
„А я нї! Орли лїтають без товариства.“
„Ну“, відповіла я гордо, „але за те они сильні і не жалують своєї самотности, їм і не личить приставати з плебейскими духами!“
„Так орли чинять, Наталко, а люди не орли!“
„Нї, они щось більше і благороднїйше, чим зарозуміла дика птиця! Они в моїх очах щось дуже красне, а бодай щось таке, що може бути красним. Що они ще не такі, то иньша річ; об тім я й не говорю.“
Він розсьміяв ся і дивив ся на мене з очивидним вдоволенєм, а очи єго сияли дивним сьвітлом.
„Не сьмійте ся, Орядин, я не люблю, коли ви сьмієте ся з моєї бесїди від серця.“
