слїдній фільософії“, перестав перед ними кланяти ся і їх подивляти як давнїйше? Ви знаєте“, додав „я хочу покинути свої студиї і йти жити між народ?“
„Так се правда, Орядин?“ спитала я, немило зворушена, видивившись на него великими очима.
„Правда, а здержує мене від того лише то, що я не люблю народу, значить ту грубу неотесану, хоть і добродушну, незіпсовану ще масу, котрої не зрозуміє цїлковито тонше думаючий ум; що серед тої темної товпи чоловік осьвічений із своїми думками стоїть сам мов палець. Я говорю правду, отже се здержує мене від того, і я не можу ще рішити ся цїлком“.
„Так не йдїть між люди, що не притягають вас своїм житєм, для котрого не маєте змислу… Ви самі змарнувались би, а їм не придали ся також на нїчо! Кінчіть свої студиї, ви майже вже у цїли, було би навіть гріхом покинути все. У нас числить ся один осьвічений чоловік за двох-трьох, — не забувайте і сего! В вас суть обовязки і супроти вашої народности!“
„Я знеохочений, Наталко. Послїдні роки відобрали в мене запал до всякого висшого змаганя і я жадний спокою!“
„Ви віджиєте знов, Орядин!“ намовляла я живо. „Тепер вже піде все лїпше, тепер маєте якийсь маєток, ідїть лише знов вибраним шляхом! Бачите, житє дїйсно дуже, дуже гарне! Робіть то, до чого ви спосібні, що небудь, Орядин, лише щоби все було поправне, властиве вам, і щось таке, що можна би поважати!“
Він усьміхнув ся так, як би перед ним стояла дитина і оповідала з розгоряченими очима
