Нї, се не було гарно, що я дивилась тут на него, мов той злодїй, лучше вже збуджу єго. Хто знає, коли побачимо ся знов так на самотї, як би бачились тепер в сїй гарній хвилинї; я від'їду вже незадовго і може побачимось нинї в-послїдне! в-послїдне! Се не гарно. На всякий случай змінить ся пізнїйше неодно! Кожде стане иньше, я ступлю на нову дорогу, зовсїм менї доси незнану, а він, хто знає, що з ним стане ся ще!
Мене обгорнув хвилевий сум, і я поглянула знов на него. Отже се закінченє тодїшного початку, подумала я собі. Що на нїм, на тім закінченю? А що було би, як би було стало ся инакше? Нї, не хочу про все те й думати, не люблю тих закінчень з їх млавими побожними прикметами; оно добре, що стало ся так, як є, що можу ще бороти ся і переживати щось нового. Я рішила ся закликати єго, щоби поспорити трохи, тим більше, що ми не бачили ся майже три недїлї.
Він не спав. На мій несьмілий поклик схопив ся мов зелєктризований, а узрівши мене біля штахет, спинив ся гнеть коло мене урадований.
„Се ви! як ся маєте?“ сказав, усьміхаючись і подав руку. „Я не спав, лежав лиш так, в хатї тепер пересиджувати просто гріх! Се гарно, що ви мене покликали! Ходїть в наш город, сядемо на лавку!“
„Нї! ходїть до нас!“ казала я, а в тій хвилї поправилась: „Нї! не приходїть, бо“…
„Як побачить тїтка, то буде крик!“ докінчив він, розсьміявшись весело.
