Пізнїйше встала я і підійшла до фірточки, задержуючись коло рож. Були прегарні! Над жовтими схилила ся і спростувала одну похилену. „Ти, моя любко, нездужаєш на тугу“ подумала я, „а ти щаслива“ приповіла понсовій… Відтак сперла ся о штахети і дивила ся в сусїдний сад. Всюди було так тихо, розмарено, всюди панувала якась така таємна але й повна роскіш, що я переняла ся нею наскрізь. — Пересиченє і роскіш в природї подражнило мене, і менї забажало ся, щоб мене хто небудь побачив. Але мене нїхто не бачив. В садї не було живої душі. Дерева росли так густо, що заслонювали всякий вид в глубінь саду, а навіть зїльник, що ріс десь недалеко а в нїм пересиджувала звичайно родина, ледви виднїв ся зпоміж дерев. Я відвернула ся відти і хотїла вже відходити, однак менї причули ся знов мов голоси… Жду хвилину: нї! се менї лиш причуло ся. І там певно сплять. Боже, як можна в таку прегарну хвилю спати і я потонула знов поглядом в препишну зелень довкола мене. — Нараз налякала ся я несподївано, спаленїла і цофнула ся. Чи я була слїпа чи що?… Тут по лївій сторонї фіртки між густо засадженими берізками, де стояла вигідна лавка з поручем, — не було тут нїкого?
Тут був хтось, а я й не бачила…
Орядин лежав тут. Руки підсунув під голову, а лице мав заслонене капелюхом; здавало ся, дрімав. Я усьміхнула ся — отже тут сховав ся він від соняшних промінїв і від Зониних дотепів! А тут навинула ся непрошена „русалка“, відкрила сховок і сьміяла ся. Чи будити єго чи нї? Чи випадало? Я дивила ся хвилю на него…
