хилило ся все до якогось мов розкоханого півсну і манило до себе…
Одного разу говорили ми з Орядином про час полудневий. Він називав єго найкрасшим з денної пори, і я бачу, що він дїйсно гарний — чи може більше упоюючий? Здає ся, в нїм осягає все найвисший верх, стає на хвильку тихо, мов до віддиху по тяжкій ранній працї. — Саме такою здавала ся менї отся хвиля тепер…
Я лягла лицем в траву. Сонний бренькіт комашок розлягав ся лїниво, однозвучно по цїлім саду, настроював чим раз більше до сну, однак я опирала ся єму. Впрочім я вслухувала ся і вдумувала ся у все те, що мене окружало, і тихе безшелестне ріжнородне житє довкола мене причувало ся менї якоюсь нїжною, несказано гармонїйною мельодиєю, не завсїгди чутною, а й невловимою слухом, і не зрозумілою кождому! — Я вслухувала ся в неї цїлою душею і менї здавало ся, що моя душа то лиш один тон з сеї цїлої гармонїйної мельодиї, і зливає ся тому так радо з тою широкою барвною струєю, що зве ся природою, упоює ся нею мов земля сонцем і теплом.
Легкий подих вітру заворушив листєм і заколисав стеблами. З городу Маєвского донесли ся до мене слабо голоси якісь, і між ними причув ся менї і голос Орядина. Я підвела голову, наслухуючи напруженим слухом, однак голоси затихли і настала попередна тишина. Я знов опустила голову на руки.
Що Орядин тепер робить? Я єго давно не бачила; він подужав зовсїм і хоче назад на село вертати, чи на завсїгди? Хотїла-б я єго де небудь побачити, а й поговорити з ним.
