цьвітів і живицї; соняшні промінї пересякали все довкола. Я находила ся в найтихійшім і найгустїйшім кутї саду, лежала й приглядала ся нїжним барвним мотилькам, що лїтали раз живим, раз утомленим нечутним летом над цьвітами, або недбало у воздусї, та прислухувала ся тонесенькому бренькотови ледво замітних комашок, що упоювали ся на сонци своєю власною пісенькою, або приглядала ся цвитучим рожам.
Недалеко від мене, коло білих штахет росли они на знак, що там находив ся отвір, ведучий до саду Маєвских, від котрого дїлив ся наш город білими штахетами. Саме тепер цвили тоті рожі. Іх широкі, гарні листки тиснули ся до холодного желїза і аж лиснїли на сонцю, а рожі мов потомили ся від спеки, особливо ті матові жовті; декотрі з них поспускали головки немов поумлївали з превеликої роскоші… У воздусї миготить — і він немов отяжів з запаху і спеки…
Так! Тоті жовті матові рожі потомили ся. Мабуть з любовних мрій; коли тимчасом чорно-понсові, жаристі, пересичені рожі нїби дрімали. Менї пригадала ся новелька Данця Якобзена „Тут повинні би рожі стояти“. Нїколи не читала я щось поетичнїйшого. Розмову обох чурів знала я майже на память, а занимав мене особливо той жовтий чура, той „без істориї“.
Опісля думала я і про Орядина. Він був гарний мужчина, се правда, але-ж нехай би був трохи иньший, иньший, н. пр. „все такий, щоб єго можна кохати, боготворити“, говорила моя розмарена душа; однак я не формувала нїчого, не думала нїчого ясного, певного… Кругом мене
