Я хотїла би з ним поговорити. В думцї говорю з ним майже неустанно. Уявляю собі єго великим і характерним; всї єго вважають таким, а він працює; працює не лише тому, щоби єму було добре, бо не маловажить як доси вільнодумних ідей, називаючи їх „дурницями“. Одушевляє ся їх правдою як давнїйше; і тому, що він такий, я люблю єго. Люблю єго любовю такою, що миготить крізь всї мої нерви, є широка як море, і завсїгди гарна і нова. Красою своєї душі мусїв би залити мою душу; купати ся мусїла би она в богатстві єго душі. Така сила покорює мене вже тепер, а міцна і вироблена прикувала би мене на завсїгди. Тодї він видає ся менї чистим і нїякий наліг і нїяка брудна споминка не вгинають єго і він має право носити голову гордо.
Я єго люблю таким, яким би мав що-йно стати; таким, як є тепер, не могла би я єго вірно любити; побоювала би ся неустанно, що тій любови настав би конець і тодї не остало би ся менї нїчо крім пересьвідченя, що ми колись належали до себе. Такого щастя я не хочу. Я не хотїла би, щоби саме по серединї житя „зайшов“, як сонце, але щоби був менї до кінця житя сьвіточем, і саме від тої хвилї, в котрій ми подали би собі руки на завсїгди. Не хотїла би, щоби любов завмирала тодї, коли противно повинна би міцнїти. Так я собі нераз думаю.
Се було в пополудневій порі. Всї в хатї полягали дрімати, поспускавши на вікна ролєти, а я пішла в сад і лягла в траву, але не спати. Воздух був жаркий, тихий, пересичений запахом
