Справдї нїчим не цїкаве? — та ба! чого захотїлось!
Хто би мав мною занимати ся? Батька і матїр утратила я в такім молодім віцї, що і згадати важко, а коли дорога бабуня вмирала, мала я дванайцять років. Вуйко Іванович, ґімназияльний професор, і тїтка (она спольщена Нїмкиня), при котрих тепер жию, то… та нї! Лучше не згадувати. Очи мимохіть зайдуть слїзми, коло серця заболить, стисне і годї буде дальше писати…
Всї они менї не раді. Відчула і пізнала я се з тої хвилини, в котрій лише зачала думати. Моє довге рудаве волосє давало кузинам та кузинкам причину до прикрих глумливих жартів та сьміху. Лице моє їм за „крейдяне“, а очи? Боже! наче я тому винна, що они для них за великі?
„Чого се ти глядиш так перед себе, наче би перший раз сьвіт побачила?“ — загомонить бувало на мене тїтка гостро, сердито. — А я прокину ся, мов та сполохана пташка. Кров у лице бухне, серце забє ся скорійше… Я бояла ся на тїтку або на кого небудь з домашних глянути сьміло, ба, навіть порядно очима повести. З часом привикла я не дивитись на нїкого з людий, хиба лише на сьвіт ясний, широкий…
„Наталка ходить так, як би в неї було не чисте сумлїнє!“ — глумив ся часто найстарший кузин Муньо. „Нечисте сумлїнє не глядить нїколи правим людям в очи!“
Чи не має се мене болїти?
Я плакала по тихих ночах, що Бог дав менї такі великі очи… а одного разу, коли з дому порозходили ся всї і я лише сама одна лишила
