„Нї! То борба о бит настроїла єго так ворожо, навела на него такий сум, затерла стілько. Се буває завсїгди так — і оно дуже сумно — чи неправда?“
„О, певно!“
Однак она все вірить в него; передчуває, що єго будучність буде ще сьвітла.
Певно, коли би покінчив свої студиї.
Она гадає, що покінчить. Він честилюбивий. Впрочім належить до натур, що жиють скоро, і коли би опинив ся раз знов посеред працї, а спосібність одушевляти ся збудила би ся в нїм знов, позабув би всї гіркі „інтермецца“ свого молодого житя!
О се й розходить ся головно, о се, щоби знов одушевляв ся.
„Се певно тяжко“, говорила дама „і те мусїв би в нїм хтось збудити, інтелїґентні одушевлені люди, або яка жінка. Якась гарна, осьвічена жінка. Се було би добре!“
Особливо знайомости такої женщини бажала би она єму. „Між нами сказавши“ говорила „занедбав ся він дуже і то у всїм. Не замітили ви сего? А то нїчо не впливає так хосенно, ублагороднюючо на ум мужчини, як приязнь з осьвіченою женщиною“…
Мати таку свободу, щоби бути собі цїлею!
Передовсїм бути собі цїлею, для власного духа працювати як пчола; збогачувати єго, збільшати, довести до того, щоб став сияючим, прегарним, хвилюючим, зоріючим в тисячних красках!
Передовсїм бути собі цїлею і обрабляти самого себе, з дня на день, з року до року. Різьбити себе, вирівнувати, щоби все було складне,
